Головна » 2015 Січень 27 » Це не шоу! На Тернопільщині справді так святкують
18:26 Це не шоу! На Тернопільщині справді так святкують | |
 Розповідь про святкування Різдва на Тернопільщині в один невеликий текст вмістити неможливо. Бо навіть якщо брати лише цьогорічне, затьмарене трагічними подіями в Україні, то це і найбільша в Україні рухома шопка, і також рекордної величини дідух у вигляді тризуба, і «фабрика» по приготуванню спеціальної різдвяної куті для солдатів та добровольців, і ще багато чого цікавого і важливого. Але є й речі, так би мовити, вічні. Серед них – вертеп. Тому я вирішила розповісти про унікальне тернопільське товариство з такою ж назвою, яке свого часу відродило у Тернополі різдвяну обрядовість, сьогодні ж святкування Різдва в родинах його членів можна вважати своєрідним еталоном. А слідом йшли агенти КДБ Все почалося наприкінці 80-х, тобто ще за Радянського Союзу, Компартії і тотального насадження атеїзму. Коли вийти на вулицю з Різдвяною Зіркою й віншуванням маленького Ісуса загрожувало навіть дуже великими неприємностями. Саме тоді група патріотично налаштованих тернопільських студентів, наслухавшись розповідей своїх старших родичів, вирішила відтворити забуте вертепне дійство. Розробили сценарій, власноруч створили костюми та атрибутику, і вперше пішли з вертепом по квартирах рідних та знайомих. Старенькі люди, побачивши їх, плакали від розчулення і навіть ставали на коліна. Перехожі на вулицях зглядалися, як на неабияких сміливців. Слідом за найпершими вертепами обов’язково йшли всюдисущі агенти КДБ, а на певній відстані за ними — батьки самих вертепівців, які небезпідставно боялися за своїх дітей.  Найперший вертеп Вертепу у 1989му Той найперший вертеп став поштовхом до створення вже в березні 1989 року громадського культурно–просвітницького молодіжного об’єднання. Присягали його члени (присяга та чинна досі) на самошитних національних прапорах, пошарпаних міліцією під час славнозвісного першого фестивалю «Червона рута». І відтоді тернопільський «Вертеп» став своєрідним ядром культурного й політичного життя свідомої місцевої молоді. «Вертепівці» завжди були в перших рядах усіх заходів і акцій, спрямованих на здобуття, а відтак утвердження української незалежності. З лав товариства вийшло чимало відомих на Тернопільщині і за її межами талановитих політиків–патріотів. І саме слово «вертепівець» стало називним, передбачаючи, що це людина, передусім щиро віддана національній ідеї, яка добре знає, високо цінує і талановито «несе в маси» історію та культуру свого народу. Сьогодні естафету кращих традицій товариства приймають вже діти тих найперших «вертепівців». Об’єднує воно понад дві сотні членів віком від 15 до 40 років. Повернули Тернополю обрядовість — Довгий час народні різдвяні дійства на кшталт вертепу чи, приміром, Маланки ототожнювалися у нас винятково з сільською обрядовістю, — розповідає викладач Тернопільської української гімназії імені Івана Франка, член ради нинішнього тернопільського товариства «Вертеп» Віталія Мушій. — Тож наше товариство зробило свого часу унікальну річ — зібравши весь культурологічний матеріал по селах, перенесло його в міське середовище і успішно в ньому адаптувало. Це, до речі, стосується і всіх інших народних обрядів — весняних гаївок чи писання великодніх писанок. Тож можна сказати, що «Вертеп» повернув Тернополю обрядовість.  Різдвяна наука у Ворохті На початку 90–х ми також започаткували фестиваль «Різдвяні дзвони», завдяки якому одержали можливість показати свою самобутність і позмагатися в талантах сільські вертепи області. Потім він трансформувався у сучасний Парад вертепів, який проводиться щороку в січні. — А що можна назвати сьогодні родзинкою вертепів від вашого товариства? — Як відомо, вертепне дійство складається з двох частин — релігійно–духовної та соціально–побутової. Щодо другої складової, то в нас щорічно готується цілком новий сценарій, сюжетна лінія якого грунтується на найактуальніших у той момент для суспільства подіях. Маємо велику і дуже цікаву колекцію різдвяних пісень, частина яких зібрана під час фольклорно–етнографічних експедицій. Навіть збірку повстанських колядок, видану «вертепівцем» Ростиславом Крамарем, який зараз викладає у Варшавському університеті. — Різдво в сім’ях «вертепівців», мабуть, теж особливе... — Робимо все, «як книжка пише». Але найголовнішим, звичайно, вважаємо не ідеальне дотримання форми, а усвідомлення глибинного змісту всього різдвяного дійства. Наприклад, змалечку навчаючи своїх дітей колядкам і щедрівкам, пояснюємо їм суть кожного слова чи символу. І ходячи з вертепом у ролі, приміром, хлопчика з дзвіночком, дитина знає, що цей персонаж не просто дзеленчить для розваги, а покликаний розганяти темні злі сили і пробуджувати до дій на захист добра. Відповідно діти роблять усе з відповідним настроєм, і це для них справді важлива подія.  Один з сучасних тернопільських вертепів До речі, з експедицій рідним краєм «вертепівці» привезли багато цікавих матеріалів про те, як святкували Різдво наші давні предки. Вечір напередодні Різдва, Святвечір, споконвіку був для українців часом гідного приготування себе, своєї душі і свого дому та господарства до величного празника Христового народження. Звичні і буденні предмети набували в цей час магічної сили, а самі господарі ставали свого роду домашніми жерцями і трішечки чарівниками. Нагострювали, приміром, сокиру і забивали у підвалину або пеньок зі словами: «Не пеньок забиваю, а ворогам зуби вибиваю!» Або, в’яжучи вузли на шнурі, примовляли: «Не гудз зав’язую, а писок заліплюю!» При цьому називалося ім’я недруга з лихим язиком. Клали під стіл чересло і леміш, «аби мерці не прийшли, бо вони бояться заліза», обв’язували ніжки стола шнурком, щоб вберегтися від пліток. «Це таке шоу? Чи ви так святкуєте?» На початку 90–х тернопільський «Вертеп» не раз виїжджав на схід України — у Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, де для багатьох людей їхні різдвяні вистави ставали відкриттям, своєрідним культурно–історичним «лікнепом» чи ковтком національної духовності. Тепер тернопільські «вертепівці» на схід не виїжджають. Зате впродовж кількох останніх років узимку група з кількох осіб постійно їздила у табір в карпатській Ворохті, де брала участь у спільному українсько–канадському проекті «Нове покоління». Там відпочивають діти–сироти з усіх інтернатів України. Їх і навчають «вертепівці» усім святковим обрядам. Розроблено спеціальні двотижневі програми за окремими темами — «Різдво», «Маланка», «Андріївські вечорниці» тощо. «Знаєте, і щороку є діти, які вперше чують про такі речі, — каже Віталія Мушій. — Здебільшого це, звичайно, дітки із східних областей. — Вони завжди запитують: «Це таке шоу? Чи ви й справді так святкуєте?» «Ми так живемо, — відповідаю, — це не сценічне дійство». Відома у Тернополі вертепівська родина – Оксана Гребеняк з дочками та племінницями — Віто, у «Вертепу» така багата історія, за роки діяльності ви зібрали стільки цінних матеріалів. Не виникало задуму створити музей товариства? — Задум є, і значно ширший. Один з напрямів нашої діяльності — етнографічний. Тернопільщина щодо цього є надзвичайно цікавим і багатогранним регіоном, але при цьому не маємо ні етнографічного відділу в музеї, ні кафедри етнографії в педуніверситеті. Ми б хотіли заповнити цю нішу, створивши спільно з іншими ентузіастами не просто етнографічний музей, а музей–майстерню. Де б можна було не тільки побачити, приміром, нашу унікальну борщівську вишивку чи дізнатися про традиції стародавнього килимарства, а й навчитися вишивати чи ткати так майстерно, як це вміли наші бабусі й прабабусі. Ну але це вже тема для іншої розмови. Світлана Мичко Фото з архіву тернопільського товариства «Вертеп» | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |