Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Січень » 27 » Ми всі – наші. Подорож на патріотичне херсонське прикордоння
22:08
Ми всі – наші. Подорож на патріотичне херсонське прикордоння
Що для вас – Херсонщина? Яка найперша асоціація? Так, Асканія Нова, червонощокі помідори та величезні кавуни у другій половині літа, від яких ніби віє розслаблюючою спекою… Мій найвиразніший сьогоднішній спогад про Херсонщину – траса, якою ми їдемо в наповненому автобусі. Холодний вітер за склом і протитанковий рів вздовж дороги. Там, показує за той рів наш гід Каланчакським районом голова райдержадміністрації Іван Гончарський, Крим. З іншого боку дороги, пояснює, – мінне поле.

Ми їдемо Україною. Ще рік тому така «мізансцена» не привиділася б і в страшному сні. Але…

У автобусі – журналісти з трьох областей: Херсонської, Тернопільської та Сумської. Нас зібрав проект «Прес-клуби об᾽єднують Україну». І як довелося переконатися не раз у цьому обміні, ми справді знаємо про різні регіони власної країни часом не більше, ніж про єгипетську Хургаду чи турецьку Анталію. Це незнання українців про самих себе – одна з причин сьогоднішньої ситуації в Україні. І спробувати ліквідувати інформаційну прогалину – завдання проекту.

«Ми живемо на своїй землі»

– Так і тернопільці тут? Земляки! – подібну фразу на Херсонщині ми чули частіше, ніж можна було сподіватися. Найперше – від Івана Гончарського, який зустрічав нас перед приміщенням адміністрації. Хоча за сорок років свого життя у південному краї став цілком тутешнім.


Іван Гончарський

Пана Івана призначили на посаду голови райадміністрації першого квітня минулого року – чи не жарт?! Проте зірки розташувалися того дня не жартівливо. Гончарський приймав район, що серед вісімнадцяти займав у області сімнадцяте місце. За півроку місце стало сьомим, до осені – четвертим, на час нашого приїзду – третім.

Для чого така клопітка посада знадобилася недавньому директору технікуму й викладачу економіки та екології? Іван Гончарський відповідає просто: «Знаєте, обов’язково прийде час, коли дітям потрібно буде давати відповідь на запитання, а де був ти, коли стріляли…» Тож капітан другого рангу запасу мобілізувався на роботу у прикордонному тепер районі.

Ця вимушена прикордонність змусила всіх перелаштуватися і почати працювати в іншому режимі. Техніка, мастило, розташування частин, заготовка дров… Командири, волонтери, священики, медики і просто жителі, які готові допомагати у важкій ситуації… Район почав виконувати невластиві для нього функції; вирішення більшості питань не передбачалося жодним бюджетом. Але економили на чомусь, включали особисті зв’язки, і поки не було такого, щоб якогось питання не вирішили.

Звичайно, як і переважний загал українців, каланчаківці хотіли б займатися мирною працею, наприклад, вирощувати такий перспективний для регіону рис. Проте агресор нав’язав інше життя й іншу систему пріоритетів. Тому замість відроджувати закриту школу як школу, в ній сьогодні розміщують військових. З одного боку, добре, що є приміщення, де можна розташувати людей. З іншого… Іван Гончарський знайшов у тій колишній школі старий дзвоник і забрав із собою, – а раптом колись він ще знадобиться в тих стінах?

Немало херсонців при зустрічах говорили: ця ситуація зробила патріотами тих, хто раніше й не замислювався над своєї ідентифікацією. В Каланчаку про вияви сепаратизму не йдеться. Все спрямоване на допомогу армії, прикордонникам. І за це Гончарський вдячний людям. Журналістам дякує також. Розповідає: після того, як по телебаченню передали сюжет про заготівлю дров у районі, товариш по службі, моряк, тепер – полтавець, знайшов його по телефону й просто запитав: куди везти дрова? Українство має об’єднувати. А на доказ того, що Херсонщина – Україна і дискусій на цю тему не може бути в принципі, голова району наводить вагомий аргумент.

Свого часу він натрапив на букіністичну книгу. Не зразу й купити зміг – дорога. Але купив: 1897 рік, перший перепис населення Російської імперії, Херсонська губернія. «Коли звідти кажуть, що вони нам «всьо здесь построілі», то просто відкриваємо цю книгу й дивимося розподіл за мовою. Загалом населення 1 123 860 осіб. Із них «русские» – більше мільйону, в їх числі – «великороси» і «малороси». Так от останніх, малоросів – українців було втричі більше! То хто ж кому що збудував? Ми тут на своїй землі, ми є українцями, живемо й захищаємо цю землю».

«Сепаратистів не пропустимо»

Саме у Каланчакському районі першими приймали наших прикордонників, які залишали Крим. «Прийшли сюди люди, які відмовилися приймати російську присягу, розумієте? Гордість за них була – до сліз». Звичайно, гордитися важливо, проте облаштуватися нелегко. А прикордонники – частини елітні, кажуть тут, їм треба розміщуватися ґрунтовно. В чому елітність? Відразу й пояснюють: вони постійно на передовій і першими приймають удар ворога…

Начальник відділу прикордонної служби «Червоний чабан» Юрій Безкостюк розповідає про свій підрозділ. Тут, у колишньому гуртожитку, почали обживатися весною. Будівлю віддали їм у постійне користування. Роботи ще й зараз багато, але зроблено вже скільки! Органи місцевого самоврядування завжди були напоготові, волонтери допомагали: он дах приїхали зробили чоловіки з Хмельниччини, парове опалення – з підприємства «Чумак»…

…Під᾽їжджаючи до контрольно-пропускного пункту, минаємо караван машин, що стоять у черзі на пропуск. Рахую: 114. Чому так повільно рухаються? – запитуємо. Повільно, бо перебільшено «ретельно» пропускає російська митниця, пояснюють нам. Водії чекають по десять годин і більше.

…Ще один КПП, ще одна довжелезна черга.

«Ми з вами знаходимося на контрольному автомобільному пункті в’їзду-виїзду Каланчак. Структурно він входить до складу відділу прикордонної служби «Червоний чабан» Херсонського прикордонного загону, – розповідає помічник начальника Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби Андрій Базан. – Цей КПП один із семи, що є в нашому регіональному управлінні на адміністративному кордоні з Автономною республікою Крим. Пункт дообладнано, він перенесений трохи ближче до суміжної сторони, створена інфраструктура для роботи прикордонників та інших контрольних служб».


Помічник начальника Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби Андрій Базан

Облаштовувати все довелося практично по-новому. Підрозділ розгорнули в дуже стислі терміни. Основу персоналу склали ті, хто вийшов із Криму. Допомагали всі – сільські ради, підприємства, просто люди. І прийнятні умови створили: стоять вагончики; прикордонники показують бліндаж – для охорони самого пункту пропуску від нападу. Попри зимну погоду в ньому просто жарко.

Розповідають: часом із того боку наближаються групи, не диверсійні, – швидше, провокаційні. Регулярно літають безпілотні апарати. Спокою на кордоні немає.

Тим більше для прикордонників потрібен інший спокій – за родини. З перших днів переїзду, розповіли нам, херсонська влада надала їм гуртожитки. «Звісно, умови не готельні, але для першого тижня не було проблем – приїхав із сумками, маєш, де розміститися. Потім надали житло, що оплачує відомство. Багато випадків, коли жителі Херсону здавали квартири просто за комунальну плату… Влаштували своїх студентів, малих – у дитсадочки. Ніде не було відмов. До школи всіх дітей взяли у класи, які хто хотів: українські, російські...»

«Ситуація тут, звісно, не така напружена, як на сході, – каже Андрій Базан, – але є своя специфіка. Охороняємо адміністративний кордон і, відповідно до закону про тимчасово окуповану територію, рахуємо, що з того боку теж є наші громадяни… Головне – не пропустити зброї, вибухівки, наркотичних речовин; виявляти людей, які негативно налаштовані. Осіб із сепаратистськими намірами, агресією ми не пропускаємо і не будемо пропускати…»

І машину назвали Танею

Зупиняємося на трасі, біля блок-посту. Виходимо на хвилинку, віддати невеликі гостинці хлопцям, що стоять на холодному вітрі. «А ви звідки?» – запитуємо. Автоматник, посміхаючись, відповідає: з Охтирки. Отак із ходу, ніби на замовлення, маємо земляка з Сумщини! Олександр Гнітій, рядовий, мобілізований для захисту України. Справи, каже, нормальні, служба йде.

Ще одного сумчанина зустрічаємо у військовому підрозділі, що лише кілька тижнів, як розташувався на Херсонщині. Під навісами стояли машини, і доброволець із Краснопільського району Юрій Гонтар з певною гордістю показав свою.


«Мене сфотографуйте біля моєї машини», – каже доброволець Юрій Гонтар

На багатьох машинах – жіночі імена. «У одному підрозділі вийшло, що і у трьох водіїв, і у заступника командира дружини Тані. То й машини назвали Танями – на їх честь». Дають, щоправда, не лише ніжні наймення; хтось їздить на «акулі», хтось – на «чупакабрі».

Частина чотири місяці була в зоні АТО. Чи великі втрати мали? «Знаєте, – каже командир підрозділу Володимир Кокорєв. – Й одна втрата це вже багато…»

Ситуацію він характеризує як стабільно напружену. Але бойове завдання з охорони кордонів його підрозділ виконає, – говорить підполковник.


Командир Володимир Кокорєв

На новому місці чимало часу забирає облаштування. Підрозділ великий, відповідно – великі запити; казарми за місяць не побудуєш. А на Херсонщині степові вітри такі, що й намет зметуть. Проте місцева влада запропонувала вихід: розмістили частину в колишніх господарчих приміщеннях. Утеплили вікна, намети поставили всередині, у кожному – пічка. «Вночі спимо в білизні – тепло».

Треба займатися і виучкою: підрозділ після АТО отримав поповнення. Звідки хлопці? З Житомира, Рівного, Одеси, Миколаєва, Херсону… «Один взвод наполовину з сумчан, – розповідає Юрій Гонтар. – З Ромен, Недригайлова, Кролевця». А що передавати на Краснопільщину? – запитуємо. «Що все добре, служу».

Звичайно, хлопці дякують волонтерам. Зимова форма, що видається, не досконала, казенна білизна просто не гріє. Але волонтери забезпечують і термобілизною, і продуктами, і дровами… Армія стала дійсно народною. От тільки б ще – й реально державною…

Чому важливо бути патріотом?

Впродовж усього дня в поїздці з нами худорлявий хлопець у напіввійськовому одязі. Коли спиняємося в частинах, він одягає зверху церковне вбрання і робить релігійні відправи. Все швидко, не нарочито, ні разу не затримавши загал. Богдан служить капеланом. Йому 26. І хоча значно старші чоловіки звертаються до нього «отче», він інколи виглядає ще хлопчиком. І, виявляється, як хлопчик, приховує від рідних свої поїздки на війну, каже: щоб не турбувалися. Тож мама про те, що Богдан в АТО, дізналася, випадково побачивши його в телесюжеті.


Капелан проводить відправу в будь-яких умовах

«Спочатку я поєднував своє парафіяльне служіння на Херсонщині з обслуговуванням релігійних потреб у підрозділах військових сил, прикордонних військ, – розповідає Богдан. – А в кінці липня попросив благословення у єпархіального архієрея, щоб мені дали дозвіл на духовну опіку військових формувань у зоні АТО». Він був там 45 днів. Спочатку їздили різними частинами – сповідали, причащали, спілкувалися. Останні 20 днів служив у Маріуполі на базі одного підрозділу, шахтарської частини, що пізніше отримала назву батальйону Святої Марії. Повернувся у кінці вересня і тепер здійснює свою духовну роботу в складі волонтерських груп, як от принагідно – з нашою.

Допомагати будь-якій людині; ставати хай на короткий час побратимом воїнів; знайти слово, що розрадить і підтримає у важку мить, – так бачить отець Богдан, служитель УПЦ Київського патріархату, завдання капелана.

Звичайно, школи капеланства у нас немає. І на законодавчому рівні введення такої служби не прийняли і навряд чи приймуть, вважає отець Богдан: церква у нас відділена від держави. Проте на волонтерських засадах це потрібно. «Священик може задовольняти релігійні потреби християн. Незалежно від того, чи то є православні, чи греко-католики, – знаєте, лихо і добро об’єднують усіх. Також є ті, хто декларує свою приналежність до інших конфесій або позиціонується як атеїст. З ними священик має працювати як психолог. Бо люди, які знаходяться там, відчувають постійне напруження, бачать поранення, смерть, втрачають друзів, відчувають відірваність від дому, рідних, вони просто хочуть із кимось поспілкуватися, виговорити, що є на серці».

… Найсильніше емоційне враження від своєї першої поїздки до зони він відчув, напевне, у місті Щастя. Там, у госпіталі, були вояки й мирні люди, наприклад, чоловік, якому відірвало ноги, бо снаряд потрапив до його будинку. «Також довелося поспілкуватися з полоненими з боку, як їх називають, сепаратистів. Це були хлопці приблизно мого віку, поранені, які звернулися до мене: батюшко, помоліться, щоб ми зберегли життя. Вони були перелякані. І коли мене запитують, що ти до них відчував, я розумію, що відчував співчуття, жаль до них. Не знаю, які життєві обставини змусили їх взяти до рук зброю, піти фактично проти свого народу. Але в тій ситуації їх було просто жаль…»

Сильне й гнітюче враження, каже Богдан, настає від розуміння, які страшні наслідки несе війна. У ній страждають люди, які не мають жодного відношення до політики. І тоді мимоволі замислюєшся над запитанням: чому все це відбувається? Його висновок: причиною передусім – пасивність людей, які проживали і проживають на сході. «Дехто йшов на проросійські мітинги; хтось – на референдум; а ще хтось замість того, аби висловити чітку громадянську позицію щодо збереження цілісності держави, просто стояв осторонь. А загальновідомо: до негативних обставин часто приводять навіть не дії, а чиясь бездіяльність…»

Чи ж справді важливо бути патріотом? «Патріотом бути треба, бо лише займаючи таку позицію, людина усвідомлює, що слід піклуватися про свою землю, про тих людей, які її оточують, про свій народ. Звичайно, кожен із нас має різні можливості, але потрібно сумлінно виконувати своє служіння суспільству на тому місці, де ти перебуваєш. Патріотизм робить людину цілісною. А той, хто не має в собі високих ідей, стає пасивним, згодом втрачає почуття відповідальності, врешті свідомість такої людини деградує…»

* * *

…Зустрілися через якийсь час після поїздки. Колега, тернопілянка Тетяна Тарасенко говорить: побувала на Херсонщині, й тепер, як чує новини звідти, сприймає вже все інакше, на кшталт «о, що там, у наших?». Справді, так важливо розуміти, що всі ми – наші. І колеги з різних регіонів, із якими говорили у присмерку автобуса, що повертався до Херсону. І хлопці з блок-посту, що розтанув у холодній мряці за вікном. І прикордонники, які помолилися в теплому бліндажі, а потім пішли на студений вітер – на службу. І оті хлопці, чоловіки – з Рівненщини, Тернопільщини, Одещини, Сумщини, які несуть службу сьогодні. І юний священик, який після короткої служби мазав миром усіх з його невеликої ситуативної пастви – і військових, і журналістів…

Ми – наші, і є у нас одне спільне – своя країна. Чим більше «нашості» в ній проросте, тим більше шансів ми матимемо – на краще.

Алла ФЕДОРИНА
Суми-Херсон-Суми
Категорія: Аналітика | Переглядів: 330 | | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: