Головна » 2015 » Січень » 27 » Заробітчанська трагедія
18:07 Заробітчанська трагедія | |
 Заробітки рятують західноукраїнські сім’ї фінансово, але підривають їхню основу На Тернопільщині, разом з іншими західними регіонами України, найбільший відсоток заробітчан. Водночас і найбільше сімей, які перебувають у небезпечному стані «тимчасової смерті», від якого до розлучення часто — лише один крок. Невідомо, хто саме і коли придумав таке жорстке визначення щодо ситуації із заробітчанськими сім’ями, однак тепер воно досить часто фігурує у місцевих газетах, зi шпальт яких не сходять матеріали про родинні трагедії, пов’язані з тривалою відсутністю чоловіка чи дружини. «Ми стали чужими людьми!» Якось натрапила на статистику, що розпадається майже половина заробітчанських сімей. Але навряд чи можна вирахувати точну цифру розлучень, спричинених саме заробітчанством. Бо якби й спромігся хтось опитати всіх цих колишніх чоловіків та дружин, то найвірогідніше прозвучала б одна з двох відповідей: «Зрада» або «Ми стали чужими людьми». Тобто називалися б уже наслідки...Але перейду від загальної ситуації до «локальної». В 32–квартирному під’їзді пересічної тернопільської багатоповерхівки, де проживаю, третину квартир можна вважати «заробітчанськими», і в більшості з них упродовж кількох останніх років уже розігралися сімейні драми. Молодий чоловік з двокімнатної на першому поверсі, приміром, поїхав на заробітки до Канади всього на рік, але так більше і не повернувся до коханої начебто раніше дружини і доньки-першокласниці. «Не знаю, як вона так може: навіть до мене лише раз на два місяці дзвонить, хоч гроші висилає регулярно. Але ж скільки казала їй, що тут уже не тільки чоловік, а й син дорослий спиватися почав, благала повернутися, та в неї все якісь причини», — це вже скаржиться старенька сусідка з четвертого поверху на свою 45–річну дочку, яка вже п’ять років як навіть у гості не приїжджає з Італії. А ось уривок iз випадково підслуханого пліткування двох сусідок про колишню третю, яка вже років надцять приїжджає до своєї колишньої сім’ї з Іспанії лише на Різдво та Великдень: — Ну і дурень цей Микола! Інший би Наталку за того її іспанця давно прибив чи під три чорти послав, а він ще й до батьків своїх на свята возить і тут по місту мало не попідручку прогулюється. — Чого ж дурень? Це ж за Наталчині іспанські гроші і будинок він збудував, і машину купив, і сина в медичному вчить. А сам би він що тут заробив, якщо після тієї аварії взагалі на інвалідності? Та й він тут всі роки не сам сумує, а все то з однією молодичкою, то з iншою. — Ну вона знає, за що грішми великими відкуповується. Адже тоді залишила на Миколу дитину ще зовсім малесеньку, а сама повіялась за кордон ніби трошки попрацювати, та там і залишилась. — Ну тепер хлопець уже вищий за Миколу, але, кажуть, непутящий — то гроші на автоматах програвав, то мало наркоманом не став, а ще дівчат як шкарпетки міняє. Наталку ж уже давно не сприймає як маму, а тільки як торбу з грішми... «Чоловік і дружина повинні бути разом» Про те, що відбувається із заробітчанськими сім’ями, говоримо з відомим тернопільським психологом і психіатром, директором психосоматичного центру Андрієм Коваленком. — Андрію Борисовичу, нещодавно почула у тролейбусi: «Як почалися заробітки, то сім’ї вже не буде». Невже все справді так категорично? — Думаю, що це не перебільшення. Зараз узагалі існує тенденція до послаблення сімейних зв’язкiв. Руйнується сама система сімейних цінностей, що в нашій країні підсилюється ще й економічними та соціальними проблемами. У тих, хто залишається тут, замість вдячності часто наростає відчуження. У тих, хто там, — чуже середовище і складна психологічна ситуація породжують загальну недовіру до світу, тож загострюються і підозри на тему «Я тут пашу, як віл, а він (вона) там живе, як хоче». Серйозним фактором є і те, що здебільшого на заробітки виїжджають із тих сімей, де вже існує якийсь конфлікт між чоловіком і дружиною, навіть якщо він ще прихований, а не очевидний. — Тобто можна сказати, що за законами психології все відбувається логічно? — Звичайно. По–перше, подружжя, тривалий час живучи окремо, елементарно відвикає одне від одного, відтак потім часто виявляється уже неможливим налагодити все, «як було», а по–новому теж не виходить. По–друге, тривалі розлуки не можуть не сприяти виникненню зв’язків на стороні, які поступово руйнують шлюб. Є й інші причини, часом навіть парадоксальні. Візьмемо, наприклад, чоловіків, які з тих чи інших причин не здатні забезпечити сім’ю самі, тому їхні дружини змушені їхати на заробітки. Здавалося б, вони мають бути глибоко вдячні своїм благовірним за матеріальний порятунок родини і відповідно ставитись до них після повернення, однак насправді виходить по–іншому. Споконвіку годувальниками в українських сім’ях були чоловіки, тому якщо в сучасних умовах це не так, то у представників сильної статі відбувається надзвичайно болісна «ломка» основних психологічних стереотипів. «Годувальником можу бути тільки я!» — це у чоловіків як цвях у мозку, тож вони вже на рівні підсвідомості починають ставитись до дружин вороже, звинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. П’янки–гулянки за гроші, які висилає дружина — це теж своєрідний прояв набутого комплексу неповноцінності. Зазначу, що до мене з проблемами із здоров”ям звертається чимало заробітчан, так от всі вони скаржаться на сімейні проблеми. На сполох б’ють медики, педагоги, соцпрацівники, священики… Категоричний у своїх висновках і відомий тернопільський сексопатолог Ростислав Лубкович: — Чоловік і дружина повинні бути разом. Два–три роки розриву — і залишаються лише формальні зв’язки. Звичайно, винятки є, але їх небагато. До мене зверталися не раз — як правило, вже після року розлуки. Більшість заводить собі коханок–коханців, а от у кого мораль, характер чи обставини не дозволяють це зробити, починаються неврози й болячки на тлі утримання. А взагалі щодо заробітчанських проблем, то треба розглядати не кожну конкретну пару, а соціальні корені масової втечі. Бо справа навіть не в тому, чому їдуть, а чому не хочуть повертатися. І не в тому, скільки вже виїхало, а скільки ще хоче, але не має можливості. Це — трагедія нації! «Подружжя має бути разом! Інакше — серйозні і часто невирішенні проблеми і для сім’ї, і для дітей, і для суспільства!» — в один голос б’ють на сполох тернопільські медики, педагоги, працівники соціальних служб та священики. Тим часом сотні людей у містах і селах регіону щодня приймають рішення на користь заробітчанства. Для того щоб хоч трохи пом’якшити гостроту проблеми, у західній Україні останнім часом почала все більших зусиль докладати церква. Так при Українській греко–католицькій церкві створено навіть спеціальну комісію у справах мігрантів, яка в рамках душпастирської та соціальної опіки мігрантів і членів їхнiх родин відкрила навчальний центр «Одна родина». В низці міст уже діють його порадні, де можна отримати консультації психолога, юриста, медика, священнослужителя. А Український католицький університет провів семінари на тему «Трудова міграція та сімейні кризи». Все це, звичайно, дуже потрібні справи. Але всім зрозуміло, що вирвати корінь проблеми — зупинити і повернути заробітчанську хвилю — можна тільки кардинальними змінами у державній політиці. Надія Віренко, Тернопіль На фото – проект пам’ятника заробітчанам, що його планують встановити в Маріїнському духовному центрі на Тернопільщині | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |