Вітаю Вас, Гість
Головна » 2014 » Травень » 11 » Чому ЗМІ залишились «у кайданах»?
15:16
Чому ЗМІ залишились «у кайданах»?

Питання роздержавлення то активно обговорюється, то спускається на гальмах вже багато років. При кожній владі та новому президенті політики клянуться відпустити ЗМІ у «вільне плавання», а коли доходить до справи, просто забалакують цю тему.

17 квітня медіаспільнота та небайдужа громадськість отримали радісну звістку про ухвалення законів щодо створення суспільного телебачення та про доступ до публічної інформації. Але цю бочку меду, що її подарували журналістам і своїм виборцям депутати, зіпсувала ложка дьогтю. Верховна Рада неочікувано провалила такий необхідний законопроект«Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». За нього проголосували лише 204 народні депутати.

Ситуація в регіональних медіа

«Ми все розуміємо, але змінити нічого не в змозі, адже залежимо від обласної держадміністрації, – ніяково пояснює мені редакторка однієї з обласних газет після медіазаходу, де обговорювалися результати моніторингу регіональних ЗМІ. – Як ми можемо втілювати свою редакційну політику, коли нам постійно диктують, що та як ми мусимо висвітлювати?».

Газета, яку очолює пані редакторка, місяць за місяцем серед лідерів у «джинсуванні». Таких всерозуміючих редакторів в Україні безліч, але вони роками за вказівкою влади дезінформують громадян.

Більше двох років група медіаекспертів Українського освітнього центру реформ проводить моніторинг регіональних ЗМІ. 19 експертів, серед яких науковці, незалежні журналісти, викладачі факультетів журналістики, соціологи, лідери громадських організацій, прискіпливо дослідили ситуацію в медіапросторі Донецької, Львівської, Харківської, Вінницької, Сумської областей і в Криму. При кожній нагоді в своїх публікаціях, на круглих столах, прес-конференціях, експертних радах ми не втомлюємося наголошувати, що в Україні майже не залишилося незалежних медіа, що рівень журналістів катастрофічно впав. Зі шпальт газет волає непрофесійність. Наклад видань подекуди сміхотворний, бо вони втратили довіру громадян, а тому їх не купують і не передплачують.

Як доводять результати моніторингу, найгірша ситуація саме в комунальних та державних медіа. Сумські газети «Білопільщина», «Сумщина», «Вперед»; «Вінниччина» та «Вінницька газета»; «Харьковские известия», «Слобідський край», донецька «Жизнь» і «Вечерняя Макеевка» розміщують від 20% до 60% матеріалів із ознаками політичної та комерційної замовності. Шпальти видань заповнені прес-релізами та звітами з усіляких заходів «прозаседавшихся» чиновників, які інколи займають усю (!) газету цілком. Натомість аналітики, критичних матеріалів не знайдеш удень із вогнем, а якщо вони й з’являються, то стосуються дрібних комунальних тем, а не дій влади.

Місцеві можновладці знахабніли до того, що здебільшого розміщують «джинсу» безкоштовно. Про це в конфіденційному спілкуванні нам розповідають редактори та журналісти. «Ми все усвідомлюємо, але що поробиш, ми залежні…» – розводять руками медійники в різних регіонах.

Минула влада безсоромно використовувала державні та комунальні ЗМІ для прославляння кожного свого «високоповажного» кроку. Зірками медіа в останні роки були Наталія Королевська, Олександр Вілкул, Віктор Медведчук, Сергій Арбузов, Андрій Клюєв, Петро Симоненко, про Януковича та Азарова годі й говорити. Увіковічнити себе словом у пам’яті посполитих прагнуть і місцеві царьки та царедворці. «Чиновники дуже люблять, коли їх хвалять. Коли їм співають дифірамби й панегірики. Коли в кожній газеті – портрет на півсторінки й ретельне оспівування кожного кроку, бодай незначного та нікому не потрібного, але кроку МОНАРХА! Це про нашого нинішнього губернатора Івана Мовчана. Навіть його попередник Микола Джига був скромнішим, хоча теж любив, коли його «висвітлювали» та цитували. Але пан Мовчан усіх переплюнув!», – пише Сергій Альохін (сайт «Тарасова правда»).

Регіональні журналісти залежні й фінансово, бо отримують значно менше своїх столичних колег. Фінансова несвобода породжує несвободу ментальну та провокує самоцензуру.

Інформаційний спецназ

В українському суспільстві почалося очищення. Адже змінити наскрізь прогнилу та корумповану систему в державі зможуть тільки професійні, чесні й порядні посадовці, а не ті, хто лоби розбивали у вірному служінні минулій владі, замішані в корупційних оборудках, із українофобськими переконаннями. Втім, змінитися повинні не тільки очільники владних структур. Першочергових змін потребують українські медіа. Адже за ті процеси, що відбувалися в країні останніми роками, за ситуацію в Криму, сепаратистські настрої, радикалізм, які ми спостерігаємо сьогодні в Донецькій, Луганській, Харківській областях, великою мірою відповідальні засоби масової інформації.

Сьогодні ми обурюємося діями російських журналістів, справедливо звинувачуємо медіа Росії в інформаційній війні, але… Будемо відверті – роками й українські журналісти «окуповували» свідомість громадян України. Медійники тиражували й таким чином легалізовували брехливі меседжі влади, запудрювали мізки українців фіктивним «покращенням», оспівували псевдореформи. Це ЗМІ, забувши про свою основну місію, замінили інформування зомбуванням. Свідомо чи несвідомо безсовісно маніпулювали, зміщували акценти, замовчували правду, друкували відверту «джинсу».

Зрозуміло, що це продовжувалось і під час Євромайданів. Висвітлення протестів у регіональних медіа було здебільшого агресивно-провладним, а тональність щодо майданівців – іронічно-зневажливою. В гарячі місяці протистоянь, у той час, коли одні журналісти висвітлювали події на Інститутській, Грушевського та Майдані, ризикуючи власним життям, інші – сіяли паніку, залякували «бандерівцями», закликали до насилля, збуджували ненависть і агресію, зневажливо відгукувалися про учасників протестів. Особливо відзначилися державні та комунальні медіа східних регіонів і Криму.

Ось тільки перелік заголовків у «Крымской правде»: «Бандеровцы не пройдут!», «Власть! С фашистами и бандитами не договариваются. Огонь на поражение!», «Еврофашизм в Крыму не пройдет»; у «Харьковских известиях»: «Фашизм не пройдет», «Революции требуют жертв» (саме так цинічно після жорстокого побиття студентів) тощо. То чи варто дивуватися, що після такого потоку брехні люди й досі вірять, що постраждалими є «беркутівці», а протестувальники стріляли по своїх.

Нещодавно під час круглого столу в Донецьку на тему інформаційної війни президент Ліги ділових жінок Людмила Горова розповіла, що телефонну лінію психологічної підтримки обривають жінки й абсолютно серйозно запитують, чи це правда, що Правий сектор їде їх вбивати, та що їм робити. Не варто займатися самообманом: ці люди дивилися не тільки російські, а й українські канали й читали українські газети.

За всі ці роки «кріпосного права» журналісти забули про відповідальність перед суспільством. Акцентую увагу на відповідальності, бо в гарячих умовах суспільно-політичної кризи, протистоянь між суспільством і владою, загибелі мирних людей, інформаційної агресії з боку Росії безвідповідальність журналістів, на мою думку, можна прирівняти до зради Батьківщині. І це тим більш підло в той час, коли багато журналістів героїчно виконували свою роботу, більше 160 постраждали, а В’ячеслав Веремій та Дмитро Чернявський загинули під час революції на Майдані.

Схоже на те, що про всі ці проблеми українських, зокрема державних і комунальних, ЗМІ не мали уявлення депутати, які завалили закон про роздержавлення.

«Здається, люди або з неба впали, або взагалі не розуміють, що відбувається на районному рівні з газетами! Ніхто ж не вимагає одночасного припинення існування всієї комунальної преси! Подобається комусь носити на «вичитку» сторінки районному начальству – носіть і далі! – обурюється редакторка газети «Білопільщина» Наталя Калиниченко. – Не може редактор організувати роботу видання так, щоби не користуватися коштами співзасновників, «клянчіть» дотації і далі й вислуховуйте на свою адресу «поради» мудрого керівництва… Та всіх “стригти під один гребінь” не можна!»

Можливо, депутатам варто було зустрітися з нашими експертами?

Медіа потребують «розкріпачення»

У цей важливий час суспільної реінкарнації, оновлення державної системи, зміни соціальних ролей і нам, журналістам, необхідно серйозно подумати про перезавантаження професії, переосмислення тієї ролі (гірко, але часто прислужників влади), яку виконували досі. Журналісти, медіаорганізації, спілки, факультети журналістики – разом маємо докласти зусиль для того, щоб у новій державі, оновленому суспільстві, зрештою за нової влади ситуація не повторилася.

В Україні врешті має сформуватися цивілізований медіаринок із чесною конкуренцією. Але «цьому процесу заважають перш за все «джинса» й присутність державних та комунальних видань, адже це нерівні умови та недобросовісна конкуренція», – вважає власниця газети «Кафа» Ірина Прокоп’юк. Додам тільки, ці речі тісно пов’язані. Повторюю, за даними моніторингу, саме комунальні газети піддаються найбільшому тиску. Саме в комунальних виданнях журналісти найбільш «закріпачені», а головних редакторів (досі трапляється!) примушують приносити газетні полоси засновникам на погодження.

За цей час ми переконалися: частина очільників видань «джинсує» абсолютно свідомо та не вбачає в цьому чогось поганого; інша група, розміщуючи матеріали з ознаками замовності, не розуміє всіх шкідливих наслідків для своїх читачів, суспільства, й власне для журналістів; велика частина редакторів і журналістів усвідомлюють усю шкоду «джинси», їм соромно, вони хотіли би щось змінити, але свою волю їм диктують влада та засновники видань.

Саме цій прогресивній частині могли допомогти депутати. Могли, але не зробили цього, залишивши медіа «на ланцюжку»невідомо на який ще термін.

На сьогодні в Україні існує 667 державних видань. Деякі з них пристойно виживають, більшість – ледве животіють. Щороку на їхнє утримування країна витрачає більше сотні мільйонів гривень із державного бюджету. В середньому на одну газету – 156 тисяч гривень. Саме ці видання гальмують формування медіаринку в Україні. Якби закон було ухвалено, протягом кількох років відбувся би природний відбір, і вижили би сильніші, підвищилася конкуренція. У професії залишилися би найбільш фахові журналісти. Крім того, автоматично відпала би потреба в такій кількості факультетів журналістики.

Жоден із аргументів, які наводили депутати, не здається мені переконливим.

Що стосується української мови, то навряд чи сьогоднішній стан речей якось сприяє її розвитку. У Харкові, наприклад, єдина україномовна газета «Слобожанський край» має наклад дві тисячі екземплярів. Це в півторамільйонному місті! Та ж сама ситуація з «Донеччиною». Редактор слов’янської газети «Вести» Олександр Кульбака, каже, що змушений був перевести видання на російську, щоби газета вижила.

Для того, щоби газети друкувались українською мовою, потрібно не тримати їх «на прив’язі», а виховувати національно свідомого читача, чого не робилося протягом 22 років незалежності. Щоб українська мова розвивалась у всіх регіонах України, необхідна політична воля, продумана державна політика та якісний інформаційний продукт. Концерти Святослава Вакарчука збирають стадіони по всій Україні, після спектаклю «Пригоди бравого вояки Швейка» за участі Бенюка та Хостікоєва в Донецькому оперному театрі був аншлаг. Усі бажаючі потрапити на презентацію Ліни Костенко в Харкові не помістилися в оперному театрі. Коли володар оксамитового баритона Юрій Нечаєв виконував «Рідна мати моя», весь зал у Донецьку стояв і плакав. Але це окрема важлива тема.

Що ж до скуповування комунальних ЗМІ олігархами… Думаю, якусь частину справді викуплять, і це нормально. Але ж можливість приватизувати видання буде й у трудових колективів. Більш емоційно на аргумент депутатів від «Свободи» реагує Олександр Кульбака, редактор газети «Вести» з міста Слов’янська Донецької області: «… районки поскуповують місцеві олігархи? Та кому вони потрібні з їх мізерними накладами, вічними дотаціями! Хіба що місцевим керівникам міст і районів. І то лише тому, що дотації комунальним газетам вони дають не з власної кишені. А якщо хтось і прикупив би після «роздержавлення» якусь газету, то в результаті все одно виграв би читач, який отримав би значно якісніший інформаційний продукт. Загальновідомо: приватні інвестиції – це вам не безіменні держфінанси…».

За нашими спостереженнями, приватні видання справді більше турбуються про якість змістового наповнення, краще дотримуються кодексу журналістської етики, й зокрема, більше переживають про результати моніторингу, вочевидь турбуються про свій авторитет у читача. Вінницька газета «Реал», «Севастопольская газета», феодосійська «Кафа», «Донбас», львівська «Експрес», сумська «Данкор» можуть бути прикладом дотримання журналістських стандартів.

Питання роздержавлення то активно обговорюється, то спускається на гальмах вже багато років. При кожній владі та новому президенті політики клянуться відпустити ЗМІ у «вільне плавання», а коли доходить до справи, просто забалакують цю тему. Законопроект «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» було прийнято за основу 19 вересня минулого року. Після цього Комітет із питань свободи слова та інформації розглянув 61 поправку, підготував його до другого читання і рекомендував Верховній Раді ухвалити закон.

Найбільше дивує, що за відправлення законопроекту на повторне друге читання проголосували ще менше – лише 197 народних депутатів. Це означає, що й нова влада прагне діяти старими методами, використовувати підневільних журналістів і тримати медіа «в кайданах». Звісно, зручно мати керований інформаційний ресурс, в якому можна регулярно безкоштовно (вірніше, за бюджетні кошти) піарити себе улюбленого та власну політичну силу.

Але… Чи можна в такому разі говорити про нову владу та нову країну?

Світлана Єременко, для Телекритики


 

Категорія: Аналітика | Переглядів: 349 | | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: