Вітаю Вас, Гість
Головна » 2014 » Грудень » 9 » Запрошуємо на екскурсію до … катівні
18:12
Запрошуємо на екскурсію до … катівні
Для розуміння історії «бандерівського» краю раджу всім, хто завітає до Тернополя, відвідати унікальний тутешній Музей політв’язнів. Розташований у підвалах–катівнях колишнього слідчого ізолятора КДБ, він має особливу ауру - здається, що кам’яні підземні стіни наскрізь просякнуті болем тисяч людей, яких мучили, калічили і вбивали лише за те, що вони самовіддано любили свою батьківщину і боролися з її поневолювачами. Там ви побачите закапелок, де колись стояв голосний механічний генератор – його вмикали, аби заглушити звуки пострілів під час розстрілу та крики катованих, кам’яний «мішок» карцеру, вузькі круті сходи «на Голгофу» – так називали ув’язнені кімнати для допитів нагорі, де тепер експозиція, присвячена комуністичному терору 20-50-х років уже минулого століття. А також кімнату-«криївку» з до деталей відтвореним повстанським побутом, кімнату дисидентського руху, кімнату Степана Бандери …Наразі експозиції розташовані в десяти (з 26-ти) колишніх камерах підземної тюрми, і чимало виставлених там експонатів є ексклюзивними. Наприклад, бронежилет колишнього голови проводу бандерівської ОУН Ярослава Стецька чи молитовна вервиця, виготовлена жінками-каторжанками з глевкого хліба. Або ось копія посмертної маски легендарного Степана Бандери, яку в 2008–му привезли з Мюнхена представники Спілки Української Молоді. Це стало можливим тоді завдяки журналісту і керівнику Союзу українців Великобританії Володимиру Музичці, чий батько свого часу опікувався музеєм Бандери у Лондоні. Побувавши одного разу в Тернополі й отримавши надзвичайно сильні враження від Музею політв’язнів, він вирішив, що такий експонат там повинен бути обов’язково.

Екскурсовод у цьому музеї теж незвичайний. Заступник керівника Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, голова комісії Тернопільської облради з питань поновлення прав реабілітованих Ігор Олещук у юності сам був кинутий в застінки цієї кадебістської катівні. До визвольної боротьби УПА став причетним іще 15-річним хлопчаком. Досвіду конспірації не мав, тож його швидко викрили і кинули до районної в’язниці, а потім – у камеру слідчого ізолятора. Жорстокі побої під час допитів, камера у кілька квадратних метрів на 20-30 чоловік, кам’яний «мішок» карцера, підлогу якого навмисне заливали водою, щоб не можна було ні лягти, ні сісти, «раціон» у 2 склянки води і 300 грамів хліба на добу, – такі спогади про ув’язнення. А восени 1948–го сімнадцятирічного Ігоря Олещука засудили до 25 (!) років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах. На щастя, каторга на шахтах Воркути тривала лише третину строку, бо після смерті Сталіна судова комісія переглянула справу і зменшила термін. Однак у тих умовах рік сміливо можна було рахувати за три, через важку ненормовану працю під землею і жалюгідне харчування чоловік повністю підірвав здоров’я. Пощастило, що знав латину, тож «вивчили» на медбрата, бо медпрацівників катастрофічно не вистачало. Коли почав надавати першу допомогу на травмпункті шахти, життя трохи полегшало, але згодом відправили у штрафний табір. Напівголодним, в 50–градусний мороз, по 12 годин на добу працював на зведенні мосту через річку. Ледве вижив.

Коли на початку 1956-го нарешті повернувся з каторги на рідну землю, відразу потрапив під постійний нагляд КДБ як «неблагонадійний». Одного разу навіть викликали і вимагали, щоб... виїхав на Донбас. Та не¬зважаючи на залякування і по¬грози, панові Ігорю вдалося залишитись у Тернополі. І як тільки в місті започаткували дисидентський рух, він став його активістом. За це в 1965–му знову мало не заарештували — врятували тимчасова відсутність у місті та брак доказів.

Працював електриком, заочно навчався, але ніколи не полишав і патріотичної громадської діяльності. Як тільки був створений Народний рух України, став заступником голови його осередку на підприємстві «Тернопільобленерго», де пройшла більшість його трудового життя. Нині йому вже за 80, але розум досі ясний і енергії ще вистачає, тож досі постійно виступає з лекціями, пише статті та організовує конференції з питань боротьби українського народу за незалежність. А після виходу на пенсію доля міцно пов’язала його з Музеєм політичних в’язнів.

Винятково на ентузіазмі він створив там першу експозицію, пізніше став співавтором путівника. Тепер займається дослідженням багатющих зібраних матеріалів та проводить екскурсії кімнатами–камерами, і неможливо, мабуть, знайти екскурсовода більш обізнаного і водночас більш душевного.

А ще пан Ігор Олещук постійно і наполегливо відстоює права політв’язнів і репресованих. «Люди, які у 1917-1980-х роках зазнали репресій і переслідувань за політичну діяльність або перебували на спецпоселенні, за весь час існування незалежної Української держави досі так і не дочекались нормального закону, який належно б їх захищав, – сумно каже він. – Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», підписаний ще Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком у березні 1991–го і затверджений Верховною Радою із змінами та доповненнями навесні 1993–го, дуже швидко застарів і морально, і економічно, ставши неспроможним виконувати функції соціального захисту. Але до нового у наших політиків руки і досі не дійшли. Тим часом політв”язнів і репресованих з кожним роком залишається все менше...».

Світлана МИЧКО,
координатор проекту «Прес-клуби об'єднують Україну», Тернопільська область


Ігор Олещук бiля стелли на стiнi музею полiтвязнiв.


Ігор Олещук показує макети повстанських криiвок в розрiзi.


Повстанець - як живий


Реконструйована вартова вишка на подвiр'ї музею.


У вiдтворенiй криївцi.
Категорія: Аналітика | Переглядів: 286 | | Теги: тернопіль, Прес-клуби об'єднують Україну | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: